Помаранч No. 1

Він закотився під припарковане авто на Булоуштрасе, мерседес 70-их років, кольору старого смарагду. Повз стрімко проносились велосипедисти, навпроти, в маленькому кафе, солодко й пряно диміла шиша. Проходили малозацікавлені перехожі, поки молода жінка, вбрана у чорну прилеглу сукню, що повторювала контури її стрункого тіла, цілеспрямовано щось шукала під авто.

Судячи з виразу ії сумних зелених очей і збентеженому обличчю, щось не йшло до рук. Жінка піднялась повий зріст і повільно обійшла старе авто з іншого боку. Лівий бік авто, маючи стару нікелеву ручку дверей приніс невдачу, тепер надія падала на праву сторону автівки. Вона не здавалась. Нахилившись, вона витягнула довгу бліду руку, майже повністю зникнувши під морок мерседеса.

“Давай ще трошки. Ще..далі’ заохочувала вона себе пошепки.

Її довгі пальці напружено витягувались в темряву під авто, з якої несло мастилом, бензином і пліснявою , щоб схопити єдину яскраву крапку із безодні темряви, і витягнути її на світло, із темряви на світло, або як кажуть буддисти, “гу-ру”.

На цей раз дівчину спіткала фортуна. Поволі та, беззвучно, до її ніг викотився забруднений, проте осяйний, яскравий, кольору засинаючого сонця над Середземним морем - помаранч. Вона схопила його і пригорнула до себе, як щойно врятоване мале кошеня, вицуплене із пожежі, потопу або іншої небезпеки.

Апельсин був врятований. А час - згаяно. Звірившись з маленьким квадратним годинником, що відблискував позолотою, вона зафіксувала “40 хвилин, запізнююсь” Те, куди вона запізнювалась вона називала зустріччю, але скоріше, це було побачення. Що вона знала про цього хлопця? Небагато. Він із Сирії, він має гарне східне обличчя, чітко окреслений ніс, від нього несло потом, одеколоном і твариною жадібністю, у нього є сестра, його звати Мохамед або “Моха”. Дівчина шмигнула під мостом Nollendorfplatz, нарощує швидкість, щоб скоріше оббігти настирливий запах всіх Берлінських підземок - запах сечі. На сенсорному екрані вибирає квиток на коротку подорож. Піднімаючись сталевими сходами на екрані телефону виринає повідомлення від Мохамеда,

“ Де ти? Я чекаю на тебе біля “Білої мавпи”.

На відкритій платформі метро небагато людей, ії увагу привертає молода пара. Хлопець з чорним лощеним волоссям пристрасно пригортає до себе дівчину з довгим горіховим волоссям і темними звабливими очима. Жінка з помаранчем уважно вдивляється в танець молодих і трохи незграбних коханців, приміряючи на себе їх ролі.

“Чи я хочу бути на місці дівчини? Відповідь проста і швидка як куля - ні. Чи я хочу бути на місці хлопця? Відповідь.

В цю хвилину з важким гуркотом об’явив свою появу жовтий потяг. Вона заходить всередину на своє звичне місце - протилежні двері протилежно виходу. Потяг вигинається під землею, стрімко прямуючи в сторону Мітте. Її думки вигинаються в темряві підземки разом із потягом, сумнівами й монологом, який чує тільки вона.

Чим більше скорочувалась відстань до “Білої мавпи”, тим більше їй ввижалось наче на неї чекатиме не незнайомець Мохамед, а палаюче багаття, люди в чорних ковпаках, а навколо багаття натовп в дикому танці. Єдине що видаватиме людей без облич будуть їх чорні безжальні очі, що промовлятимуть сильніше за гучномовець “Час! Твій час настав! Спалити відьму”. Їі потягнуть проти власної волі на поталу людожерному натовпу, до яскравого помаранчевого багаття. Вони кричатимуть в енергійному екстазі, “Гори! Гори! Відьма”, заграва полум'я відбиватиметься в їх зірницях.

“ Oranienburgstrasse”, оголосив голос потягу. Піднявшись наверх, вона з радістю зітхнула, не побачивши ні натовпу, ні багаття, а тільки переповнені кафе мультикультурного міста. В келихах виблискував алкоголь, прозорий, золотистий, рожевий. У повітрі зміїлись і перемішувались, англійська, німецька, індійська, українська, іспанська, арабська мови - утворюючи єдину какофонію голосів, симфонію міста Берлін.

“Чому все повинно бути так складно?”, вона йшла нічною вулицею мірною неквапливою ходою. “Врешті-решт ми в Берліні. Мохамед, ти у вільному місті Берлін! Так, в зламаному місті дивних людей, місті, що пережило потьмарення режимом, руйнування, і довгу окупацію. Але попри все, живому місті. Крізь тріщини його зруйнованих вулиць пробиваються квіти. Тільки подумай, Мохамед! Крізь бетон пробивається ніжна квітка. Це символ надії, тендітне - переможе жорстке, після дощу похмуре небо розгортає віяло веселки, після довгої ночі настає тихий світанок, війна закінчиться, зло буде знищене” Захоплена цим монологом, який вона готувала, її поступ ставала більш рішучою. До “Білої мавпи” залишалось йти шість хвилин.

“ Ні, я не буду твоєю дівчиною. Ні, не треба брати мене за руку. Я у тебе спитала де на близькому сході найкрасивіші жінки й ти відповів, що в Лівані - найкрасивіші жінки, тепер я хочу туди поїхати та перевірити. Мохамеде, познайом мене зі своєю сестрою.” Заблимало червоне світло, потім зелене. Знов червоне. А тепер - зелене. Вона не знала куди йти, назад чи вперед. Єдиний вихід у такому випадку - довіритись долі. “Рахуватиму до п'ятнадцяти. Якщо випаде зелене світло - йду на зустріч, якщо червоне - повертаю назад і видаляю його номер. Раз, два три Mohamed, my friend Чотири п’ять шість

We both know Сім вісім дев'ять It was Десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять

A girl

І вона побігла у вузькій чорній сукні не звертаючи уваги на невдоволені вигуки водіїв і впрілих велосипедистів. Побігла слідом за помаранчем, який вислизнув із рук і прямував в тільки йому відомому напрямку, під колесами машин, він перекочував через галасливе шосе і зник в кущах, біля каналу річки Шпрее.